Пам'яті Героя України Ліщинського Богдана Вікторовича присвячується...
НАВІЧНО ЮНИЙ ЛЕЙТЕНАНТ
«...Своє життя поклали на ваги,
І не вагались жодної хвилини…»
Ольга Калина
На шкільному подвір’ї завжди шумно і гамірно, особливо під час перерв. Усі мають якусь забаву: хтось в резинки грає, хтось у квача, хтось на лавочці гріється, хтось весело регоче, бешкетує. Час від часу з юрби чути чіткий командирський тон Богдана. Він любить усіма покерувати, роздати чіткі вказівки, перевірити хід виконання, посварити удаваним командирським голосом. Такий вже він наш Богдан. Здавалося б, що від такої суворої дисципліни усі тікатимуть геть від хлопця. Аж ніяк! Щоразу біля нього збирається все більше охочих долучитися до військового імпровізованого параду, адже ролі-посади у вигадливого Богданка знайдуться усім: і хлопцям, і дівчатам, і малюкам з початкової школи, і допитливим підліткам. «Рівняння ліво-руч!» - грізно звучить і «військо» починає рухатися. Сміх, галас, крик, гуркіт! Отже, не вийшло! Богдан роздає чергові вказівки і все починається спочатку. І так декілька разів підряд, аж поки веселий дзвоник не покличе всіх на урок. А по дорозі до класу завжди усміхнений і щасливий Богдан продовжує муштрувати своє військо. Тепер він точно знає причину невдачі і твердо переконаний, що сьогодні все вийде. Або завтра… Ну, вже післязавтра – точно!...
Урок. Сонце лагідно заглядає у вікно і ніжно пестить промінчиками учнів.
Завдання уроку – написати твір-розповідь про свою майбутню професію. «Та тут і
думати немає про що!» - вирішує Богдан і його рука вже впевнено виводить на
білому аркуші рівнесенькі рядки про омріяну військову спеціальність, про
навчання, про розвідку, про тренувальні полігони, про військову техніку, про далекі
походи, про військові паради, про щоденну муштру, про нових друзів… У голові
хлопця – чітка яскрава картинка прекрасного майбутнього, що оживає, обростає
новими подіями, деталями, подробицями його успіху, перемог, досягнень. Усі
думки лише про Збройні сили України, про захист Батьківщини, про честь та
обов’язок, про відповідальність, мужність, відвагу, героїчний подвиг. Обличчя
Богдана то засяє неймовірно щасливою посмішкою, то сумні тіні покриють чоло
хлопця, то від захвату аж причмокне на весь клас. І все пише, пише, пише… Учитель
жартує: «Богдане! Певно, письменником будеш?» «Ні!» - впевнено відповідає
хлопець. «Військовим офіцером! Батьківщину захищатиму і всіх вас!»
Школу закінчив успішно. Як і годиться, на випускному усі бажали Богданові
щасливої життєвої дороги та здійснення задумів та мрій. Хлопець щиро дякував і
сонцесяйно посміхався. Він уже давно зібрав усі необхідні документи. І чекав…
Мати переконувала хлопця обрати собі іншу професію, але він був
невблаганний. Богдан уже все спланував. Спочатку буде строкова служба у
Збройних силах України, потім навчання у військовому училищі Львова на факультеті аеромобільних військ та розвідки, наступний крок – Академія
сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що в Одесі, на факультеті
високомобільних десантних військ та розвідки.
З року в рік, за кроком крок, Богдан впевнено прямував до мрії. Завжди і в
усьому прагнув бути першим і найкращим. І це йому вдавалося. Майбутній фаховий
військовий вважав, що бути офіцером Збройних сил України – це велика честь,
відповідальність, подвижницька справа в ім’я зміцнення обороноздатності своєї
Батьківщини.
Події листопада - грудня 2013 року на Майдані в Києві сколихнули серце
Богдана. Він хвилювався, думав про необхідність підтримки українців, розумів,
що на його очах твориться історія України, її нова сторінка, до якої він
зобов’язаний долучитися. І допомагав: по-своєму, на відстані, як міг і як
відчувало його юне добре серце.
Аж раптом ще одна несподівана та дуже тривожна звістка. Війна!.. Її Богдан
сприйняв як особисту образу, бо питання стосувалося саме його: збереження миру
і захист Батьківщини. Хто, як не він? І він з подвійною наполегливістю опановував військові
дисципліни, відпрацьовував практичні навички і прискіпливо стежив за новинами
зі сходу України.
«Я їх миттю порозганяю! - ділився думками хлопець. - Ще кілька кроків до
омріяних офіцерських погонів і я їм задам! Хлопці! Хто зі мною?»
«Богдане! Та ти фанат якийсь, прямо дикий «звєрь», а не офіцер!». Так
хлопець і отримав свій позивний, його прозвали «Звєрь».
Отримавши офіцерські погони, Богдан з побратимами не чекали й дня, а одразу
подалися на військову службу у складі роти розвідки УНСО 81-ї бригади. Молодого
лейтенанта одразу призначили командиром другого взводу, адже в його
особистісних характеристиках з місця навчання мудрість, врівноваженість,
відповідальність, стриманість та лідерські якості.
…
Тривожна звістка сколихнула село сонячного весняного ранку: «На Сході
загинув молодий хлопець з Мартинівки. Повідомте рідним…» І все! Без прізвищ…
Імен… Сухе повідомлення…
«Та немає в нас таких!..», «Мабуть, якась помилка…», «Хто ж це може
бути?..», «Мартинівка ще є в якомусь районі… Може, звідти?» - говорили між
собою люди.
А небо все густіше затягували чорні хмари. Удень настала ніч. Сільська
молодь зібралася біля альтанки в центрі села.
-
Не
може бути!
-
Він
лиш нещодавно отримав диплом!..
-
Так!
І одразу пішов воювати…
-
Але
ж він нічого нам не казав…
-
Певно,
щоб ми матері не проговорилися…
-
І
постійно був поза зоною…
-
І в
соціальних мережах вже декілька днів не з’являвся. Остання фотка - з
випускного…
-
Я не
вірю!.. Це не може бути Богдан. Можливо, загуляв на випускному і відсипався.
Тому й не виходив на зв'язок…
-
Це
на Богдана не схоже!.. Він занадто правильний і серйозний, щоб так легковажно
поводитися. Чекаємо звісток!
-
Народ!
Але давайте так: як тільки хтось щось дізнається, то одразу повідомляйте всім!
Ок?
-
Та
зрозуміло…
Розійшлися.
Погані новини не змусили себе довго чекати і вже ближче до вечора чутки
підтвердилися: у Мартинівку везуть «двохсотого» - Ліщинського Богдана.
Небо не витримало і з темних хмар пішов дощ. Чорний дощ зі сліз розпачу,
невимовного болю і журби. Немов саме небо оплакувало жахливу втрату. Юний
лейтенант… Молодий хлопець… Надія і опора матері, сестрички… Усе навколо
голосило і кричало, громи били в землю від безнадії, блискавиці запалювали
довкола пекельні вогні, вітер зривав молоде листя з дерев і рясно встеляв
дороги, стежки. Мати не чула і не бачила негоди, її безмовне ридання, тихе
голосіння волало голосніше стихії. Немає горя більшого. Вона втратила свою
кровиночку, своє рідне дитя…
… Богдана привезли пізно вночі. Через негоду, що вирувала, в селі не було
світла. Але не спав ніхто. Усі чекали. Чекали Богдана. Кожен вийшов біля своїх
воріт, запалив свічку, ліхтарик, підсвічував мобілкою. Усі розуміли, що додому
їде Герой. З глибокою шаною і повагою односельчани зустрічали справжнього
патріота, щирого українця, який віддав найдорожче – життя, щоб зберегти мир в
Україні і захистити свою Батьківщину від ворога. На коліна опустилися і старі,
і малі, низько схиливши голови перед безцінним подвигом, героїчним вчинком,
відданістю військовій присязі…
Здавалося, що усе найгірше – позаду. Буря вщухла, але дрібний дощ
продовжував маскувати сльози тих сотень людей, які прийшли провести Героя на
вічний спочинок.
Бойовий командир був скупим на слова: «11 травня 2015 року розвідувальна
група на чолі з лейтенантом Ліщинським вийшла на бойове завдання з метою
проведення розвідки в районі відповідальності батальйону. У ході виконання
бойового завдання, поблизу села Водяне Ясинуватського району Донецької області,
розвідувальна група десантників натрапила на диверсійно-розвідувальну групу
противника та прийняла бій. Під час бою лейтенант Ліщинський загинув від
кульового поранення в груди…» Небо з новою силою розпочало оплакувати свого
Героя... Гримотіння луною розстилалося між деревами, що підсвічувалися
численними блискавками. Ніхто не розходився. Усі розуміли свій священний
обов’язок.
Друзі-побратими залишилися біля могили. Просто стояли… Тихо, без розмов… Юнацькі
голови не могли усвідомити, що їх щирого друга, товариша, командира взводу
немає. Лише десять днів на східному фронті!.. Залишилася лиш фотокартка на
свіжій могилі та теплі спогади про молодого усміхненого красеня, який завжди жартував,
веселився та підтримував побратимів по підрозділу.
Він міг би стати видатним полководцем, командувачем, надійною опорою матері
та підтримкою для сестри, коханим
чоловіком, люблячим татом… Але смерть не обирає…
Невичерпний патріотизм, відданість ідеалам незалежної, демократичної та
заможної України, непохитний бойовий дух
Богдана назавжди залишиться
яскравим прикладом для всіх нас. Світлий, добрий спомин про звитяжного
захисника України назавжди залишиться в серцях та спогадах його бойових
побратимів, родичів і земляків!
Вічна пам’ять Герою! Вічна слава!
