Перший урок "Україно, моя Україно!"

Перший урок у 8 класі

«Україно моя, Україно!»

Девіз:

Прочитайте знову

Тую славу

Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титри

Ніже тії коми...

Все розберіть... та й спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким? За що закуті?..

Т.Шевченко

Мета: Ознайомити учнів із національними символами України — прапорами, гербами, гімнами, народнопоетичними символами; сприяти формуванню національної свідомости школярів, вихованню почуття патріотизму.

Обладнання: Державний і національний прапори України, малюнки різних гербів України, прапорів різних часів, плакати “Козак Мамай”, “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине”, грамзаписи “Заповіту” Т.Шевченка, “Вічного революціонера” І.Франка, гімну “Ще не вмерла Україна”, “Козацького маршу”; рушники, сорочки, кетяги калини; мікрофони, програвач.

Форма проведення:   усний журнал

Хід журналу

Звучить “Козацький марш”.

Ведучі журналу — сидять за столом, на якому вишита скатерка, серветка чи рушник, ваза з чорнобривцями, мальвами, кетяги калини, вербовою гілкою, барвінком. Всі у національному одязі.

Марш звучить тихіше.

— Сьогоднішня зустріч пройде у формі усного журналу, тема якого “Українська національна символіка”. Девізом його є слова генія українського народу Тараса Шевченка, який через століття шле до нас, своє послання-заповіт “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні...” (читає напам’ять уривок з послання).

Останнім часом погляди мільйонів людей звернені до своєї історії, словесности, культури. Ми повертаємось до замулених криниць своєї духовності. Такою невивченою цариною нашої історії є символіка — державна, національна, народна. Нині з’являється багато матеріалів, присвячених цій надзвичайно важливій проблемі.

Усний журнал має три сторінки: перша сторінка — “Герб-тризуб” та “Національні прапори України”, друга — “Гімни України”, третя — “Народнопоетичні символи України”.

Відкриваємо першу сторінку усного журналу — “Герб-тризуб”.

Перша сторінка

Як свідчать історичні джерела, східні слов’яни використовували символічні знаки ще в період родоплемінного ладу на теренах України. Ними могли бути хрест, квадрат, ромб, коло, пізніше — зірки, квіти, звірі, птахи, тощо.

Перша згадка про знаки в літописах належить до X століття. Посли київського князя Ігоря (912-945) при укладанні договору з візантійцями мали свої печатки, що служило символом їхніх повноважень. За Руси тризуб стає висококнязівським знаком. Існує близько сорока версій про походження тризуба: тризуб як первісне обожнювання рибальського знаряддя, згодом як символ влади; це уособлення трьох природних стихій — повітря, землі і води: зображення атакуючого сокола і т.д. Цікаві міркування з приводу пояснення значення тризуба висловив відомий український історик Михайло Грушевський: “З різних об’яснень я вважаю найбільш вірним те, що це вершок булави, чи як то називають французи “начальницької палиці”, знаки власті старшини. Такі палиці річ дуже стара, вершки чи головки таких палиць встрічаються у знахідках кам’яної доби, коли ще люди не вживали металів. З таких палиць розвинулись потім наші булави, пірначі, чикани — знаки власті різної старшини”.

Після смерти Володимира Святославо­вича знаки тризуба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Святополка (1015-1019), Ярослава Мудрого (1019-1054). Цікаво, що пізніше як знак влади використовувався двозуб. Великий князь київський Володимир Мономах (1113-1125) перейняв собі знак тризуба Володимира Святославовича.

Із запровадженням козацького реєстрового війська в Україні з’являється нова гербова символіка — лицар-козак з самопалом. Його ми бачимо на печатках, починаючи з 1596 року, у часи гетьманування Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Івана Скоропадського (учитель демонструє портрети князів, гетьманів).

Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 року Малою Радою в Коростені, зображення опубліковано 1 березня в Києві та затверджено Центральною Радою 22 березня 1918 року у формі великого герба з відповідним орнаментальним обляму­ванням. Автором проектів був В.Кричев- ський. Як герб тризуб залишився і в часи гетьманату (1918), і за Директорії (1918- 1920). Від часу об’єднання УНР та ЗУНР (акт Соборности України), проголошений у Києві 22 січня 1919 р.) державним гербом став золотий тризуб на синьому тлі. Символіку з зображенням тризуба в 20-24 pp. XX століття використовували різні політичні, релігійні угрупування Західної України.

Національні прапори України

Прапор як символ чи засіб сигналізації виник за античних часів і поширився в Європі в добу середньовіччя. Найдавніші прапорні полотнища були трикутноклинові. На зламі VIII-XIV ст. з’являються

чотирикутні прапори з клиновими полотнищами. Найважливішим кольором був червоний. Вживали також білий, блакитний, жовтий кольори.

Блакитні (сині) полотнища із золотими чи жовтими хрестами чи іншими знаками поширюються у XVII, XVIII ст. Поєднання їх знаходимо в полкових знаменах Київського, Лубенського, Чернігівського полків.

Із занепадом гетьманщини, поділом українських земель між Московією та Австрією зникають українські військові, територіальні та інші прапори. На українських землях у межах царської Московії можна було вживати лише біло- синьо-червоні прапори імперії.

Жовто-сині прапори використовували українські січові стрільці. 22 березня 1918 року Центральна Рада в Києві ухвалила Закон про державний прапор УНР, який був жовто-блакитний. Вибір кольорів був умотивований такими міркуваннями: символами України є чисте небо (синій колір) та пшеничне поле (жовтий колір).

Як сказав поет:

Наш стяг — пшениця у степах

Під голубим склепінням неба.

Друга сторінка.

Гімн України

Слово ГІМН грецького походження (дослівний переклад — похвальна пісня) — урочиста пісня, прийнята як символ державної, національної єдности.

Українське життя трохи ожило після знесення кріпацтва 1861 року в царській Московії, яка опанувала Україну. Але його розвиток було швидко

припинено, бо вже 1863 року міністр внутрішніх справ Московії граф Петро Валуєв розіслав свій таємний циркуляр, у якому твердив, що українська мова та література — це інтрига Польщі, яка перед тим хотіла визволитися з москвинської залежности. Валуев наказав своїм цензорам
не дозволяти видавати твори українською мовою, бо “нікакова асобеннава малороссійскава язика не било, нет і бить не может”.

У відповідь на указ Валуєва поет Наддніпрянщини Павло Чубинський (1839-1884) написав вірш “Ще не вмерла Україна”. Він був поміщений вперше в 1863 році у львівському часописі “Мета” помилково як вірш Тараса Шевченка. Того ж самого року композитор о.Михайло Вербицький (1815- 1870) з Галичини написав до того вірша музику, спершу для солоспіву, а пізніше — для хору. Пісня “Ще не вмерла Україна” стала популярною. В 1864 році її виконали в Українському театрі у Львові в хоровій обробці. Галичина тоді була частиною Австро-угорської імперії. У Перемишлі в 1865 році цією піснею закінчили Шевченкове свято.

Пісня “Ще не вмерла Україна” перший раз появилася друком у 1865 році у львівському нотному збірнику “Кобзар”, і завдяки легкій мелодії швидко поширилася в Галичині, а пізніше й у східних частинах України. У 1917 році пісню “Ще не вмерла Україна” прийнято українським урядом як гімн Української держави.

Є кілька відмінних редакцій цієї пісні чи вірша. В газеті Толос Лемківщини” за лютий 1964 року було поміщено вірш з книжки, виданої 1906 року, “Український декляматор “Розвага”. Слова звучать так:

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля

Згинуть наші вороги, як роса на сонці

Запануєм, браття ми, у своїй сторонці!

Цушу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду!

Гей, гей, браття милі!

Нумо братися за діло!

Гей, гей, пора вставати,

Пора волю добувати!

Великий збірник найкращих українських пісень “Трембіта”, випущений 1927 року у Львові видавництвом “Пісня”, подає такий текст П.Чубинського:

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Цушу, тіло ми положим за нашу свободу!

І покажем, що ми, браття, козацького роду! Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило Кличуть на нас із-за могил на святеє діло.

Ізгадаймо славну смерть лицарства-козацтва,

Щоб не втратить марно нам свойого юнацтва.

Приспів: Душу...

Ой, Богдане, славний наш гетьмане!

Нащо дав ти Україну москалям поганим?!

Щоб вернути її честь, ляжем головами,

Назовемся України вірними синами!

Приспів: Душу...

Наші браття-славяне вже за зброю взялись,

Не діжде ніхто, щоб ми позаду остались!

Поєднаймось разом всі, братчики-славяне!

Нехай гинуть вороги, най воля настане.

Приспів: Душу...

Після проголошення незалежности України, десять років тому, в Україні появився друком ще й третій варіант пісні П.Чубинського.

Перечитуючи тексти вірша, можна впізнати, що цей вірш написаний під впливом поезії Тараса Шевченка. Особи, ще згадуються в вірші П.Чубинського (Наливайко, Залізняк, Тарас Трясило), — це відомі персонажі з Шевченкових поем “Тарасова ніч” та “Гайдамаки”. Цитовані тексти надруковані після смерти автора вірша й ніхто не може ствердити, який варіант є перший чи другий. Було б цікаво розшукати в архівах чи книгозбірнях те число “Мети”, де вперше надруковано вірш в 1863 році, щоб знати, хто є автором “вороженьків”, а хто — “ворогів”?!

Слова національного гімну “Ще не вмерла Україна” написав у 60-х роках минулого століття відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1839-1884). Поезія, уперше надрукована 1863 року, швидко розійшлася в народі, серед інтелігенції, гімназистів, студентів. Певний час її навіть приписували Тарасу Шевченку. Музику написав західно-український композитор Михайло Вербицький (1815-1870). Музику до нього написали й інші українські композитори, зокрема, Кирило Стеценко (слухання фрагменту гімну “Ще не вмерла Україна”). Звучить музика на фоні:

Ще не вмерла Україна

Ще не вмерла Україна, і слова, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануємо і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положем за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону.

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів:

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж ворогами.

Приспів

За національні гімни вважали також “Заповіт” Тараса Шевченка, “Вічний революціонер” І.Франка (муз.М.Лисенка), “Не пора” І.Франка (муз.Д.Сочинського). (Слухання фрагментів із “Заповіту” та “Вічного революціонера”).

Особливо широко вживали гімн “Ще не вмерла Україна” в роки встановлення влади ЗУНР та УНР. Партійний гімн ОУН — “Зродились ми великої години”. До речі, провідники ОУН досить скептично ставились до гімну “Ще не вмерла Україна”.

Ми ж повинні чітко усвідомити, що історична символіка України є передусім пам’яткою українського народу і під таким кутом зору до неї ставитись.

Звучить пісня “Черешня”.

Нею ми відкриваємо третю сторінку  нашого журналу — це народнопоетичні символи України

Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, рушник, сорочка, калина біля вікна, барвінок — все це наші символи. Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова та пензля, вона завжди буде символом добра і надії, любови і гостинности. Пісня “Зелене жито”, “Хата моя, біла хата...”, “Постав хату з лободи, а в чужую не веди...”, “Люди добрі, хата тепла”, “Чим хата багата, тим і рада”... Це лише часточка із немеркнучих перлин народної мудрости про отчий дім.

Українська пісня — це витвір

Людської душі, вона увібрала

В себе найкращі помисли людей

У ній звучать і радість і туга,

/ надія на краще життя.

Коли співають — пісня ще жива,

Співуче серце грати розрива.

Не вб’ють громи провічні

 Життя провічну пісню.

Співайте люди, нелюдям на зло

Співайте, щоб там не було.

Звучать дві українські пісні “Очі сині” та “Марічка”.

За давнім звичаєм, як тільки у сім’ї підростала дівчинка, мати змалечку

привчала н вишивати рушники, сорочки, хусточки, передаючи свій досвід:

Ой мамо, голубко, не плач, не ридай —

Готуй рушники і хустки вишивай.

Є.Гребінка

Вишиванням займалися переважно дівчата, жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, у години відпочинку від польових робіт на весні та восени і співали народну “Місяць на небі...”. Витканий одяг, скатерки, вишиті сорочки та рушники були свого роду характеристикою майстерности дівчини, її працьовитости.

Вишивання у кожній місцевости відрізняється орнаментом, технікою вишивки, гамою фарб. Найхарактерніші кольори червоний і чорний. Як у Дмитра Павличка:

Червоне то любов, а чорне то журба.

(Виконується пісня “Два кольори” Дмитра Павличка і Олександра Білаша) Рушник.

Він пройшов крізь віки. І хотілося б, щоб цей символ завше прикрашав нашу оселю, був ознакою великої любови і незрадливости.

З давніх-давен український народ опоетизував тополю, калину, цей цілющий кущ. Ось деякі постійні народні порівняння:

Високий, як тополя.

Гчучка, як тополя.

Цівка, як тополя.

Одинока, як тополя у полі.

Пряма, як тополя.

Струнка, як тополя.

Гарна, як калина.

Дівчина, як калина.

Дівчина, як у лузі калина.

Розцвіла, як калина.

Стоїть, як калина при дорозі.

Цвіте, як калина.

Ось деякі з пісень: “Ой у лузі калина стояла”, “Ой вийду я на ту гору”, “Ой зацвіла червона калина”, “Ой чиє то жито”, “Ой у полі дві тополі”, “По діброві вітер виє” (платівка).

Оспівував калину, український рушник, долю жінки і Тарас Шевченко. Його герої живуть сьогодні з нами, хвилюють наші серця.

(Читається фрагмент з “Наймички” Тараса Шевченка)

Калина потрібна була у численних обрядах, особливо у весільному. Коли випікали коровай, неодмінно прихорошували його гілочками калини, квітчали весільний вінок молодої.

У поета Ю.Рибчинського та композитора І.Поклада є гарна пісня ‘Три поради”: “Не рубай тополю край дороги, може то тополя — твоя доля, твоя доля, світла, тополина, наче пісня журавлина", “не стріляй у птаха на світанні, може то любов твоя остання...” і третя порада:

Не ламай калину коло хати,

Бо вона заплаче, наче мати,

 і впадуть на трави на шовкові

Серця сльози колискові.

Не ламай калину, не ламай калину,

Бо вона в житті єдина.

Не ламай калину, не ламай калину,

Краще їй онуків принеси.

Так, калина — народнопоетичний символ України:

Вишита колоссям і калиною

Вигойдана співом солов’я

Звешся веселково Україною

Нене зачарована моя.

Вишиту колоссям і калиною

Виорену кров’ю і вогнем

Називаєм гордо Україною

І ніхто нам цим не дорікне.

Звучить після ‘Три поради”

(І.Шамо - Ю.Рибчинський).

Ось і закрили ми останню сторінку нашого журналу. Я вважаю, що всі ми з вами збережемо надовго в наших серцях спогади про цю зустріч, про символи України, про її пісні.

Ми з вами збережем, діти, надбання батьків, дідів, збережем нашу історію, скарби, перлини мудрости нашого народу і передамо в спадок нашим внукам і правнукам не на день прийдешній, а на довгі роки, віки.